ЛЮБОМИР. ТЕЛ. 067-344-80-85 АБО 066-547-01-87

ЕМЕЙЛ lmyhayluk@bigmir.net

СКАЙП lmyhayluk

___________________________________________________________

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ТА СКОРОЧЕНЬ.

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ГОСПОДАРСЬКИЙ ДОГОВІР: ПРАВОВА ПРИРОДА.
1.1 Історія розвитку інституту господарського договору в Україні та законодавство, що його регулює.
1.2 Поняття, ознаки та функції господарського договору.
1.3 Форма та зміст господарських договорів.
1.4 Класифікація господарських договорів.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ ОФОРМЛЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ОПЕРАЦІЙ.
2.1 Особливості правового регулювання окремих види господарських договорів.
2.2 Загальна характеристика господарських договорів, укладених за державним замовленням, за рішенням суду, на біржах, ярмарках та публічних торгах.
2.3. Електронна комерція та її правове забезпечення.

РОЗДІЛ 3. ВИРОБЛЕННЯ УМОВ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ У ПРОЦЕСІ ЇХ УКЛАДЕННЯ
3.1 Загальний порядок регулювання договірних правовідносин.
3.2 Порядок зміни та розірвання господарських договорів.
3.3 Господарські санкції як правовий спосіб відповідальності у сфері господарювання

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Ставши на шлях незалежності, Україна взяла курс на кардинальне реформування суспільного устрою, побудову громадянського суспільства і ринкової економіки, в якій функціонують різні форми власності та підприємництва. Встановлення свободи господарської діяльності та підприємництва сприяло трансформації сфери майнових відносин, урізноманітненню господарських зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності.
Наділення підприємств і громадян свободою господарської діяльності та підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та урізноманітнення господарських зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності.
Найбільш доцільною і адекватною вільним ринковим відносинам правовою формою опосередкування таких відносин є господарський договір, адже результати підприємницької діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах.
В умовах ринкової економіки господарський договір є основним засобом організації відносин між суб’єктами господарювання і важливим інструментом правової організації життя суспільства в цілому. Як гнучкий правовий регулятор він дає змогу враховувати специфіку окремого господарського зв’язку та узгодити його з моделями організації господарських зв’язків того чи іншого виду, а також із загальнонормативним режимом правового регулювання. Перехід до ринкової економіки в Україні, трансформація відносин власності, розвиток різноманітних організаційно-правових форм господарювання зумовлюють необхідність нових підходів до нормативно-правового регулювання господарських договорів та його теоретичного обґрунтування.
Актуальність теми дослідження якраз і зумовлюється важливістю для Української держави ефективного правового регулювання здійснюваних договірних відносин, які з прийняттям нового Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України набули багато нових аспектів. Господарський кодекс України, що відповідно до Конституції України, встановлює правові основи господарської діяльності має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціативної спрямованості утвердити господарський порядок в економічній системі нашої держави, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.
Підприємства, організації, громадяни у процесі здійснення господарської діяльності регулюють її шляхом укладення різноманітних господарських договорів, що спрямовані на розв'язання економічних проблем підприємців, одержання прибутку, розвиток ринкових відносин.
Теоретичні питання господарського договору досліджуються господарсько-правовою наукою і цивілістикою паралельно, в гострій полеміці між собою – більшість науковців-цивілістів вважають, що господарський договір є різновидом цивільно-правового, інші вчені наполягають на тому, що це самостійний вид договорів.
Метою дослідження є аналіз чинних правових норм, що регулюють договірні відносини у сфері господарювання, практики укладення, зміни, виконання договорів, колізії та прогалини відповідного правового інституту, наукових досліджень з проблематики господарських договорів, правозастосовчої діяльності, виявлення проблем у вирішенні господарських спорів даної категорій, та розробка пропозицій щодо удосконалення вітчизняного законодавства в сфері регулювання господарсько-договірних відносин.
Головними завданнями та напрямками дослідження були: вивчення історії розвитку інституту господарського договору в Україні та законодавства, що його регулює; визначення поняття, ознак та функцій господарського договору; встановлення особливостей форми та змісту господарських договорів виокремлення критеріїв класифікації господарських договорів; виділення особливостей укладення господарських договорів за державним замовленням, за рішенням суду, на біржах, ярмарках та публічних торгах; визначення особливостей правового регулювання окремих видів господарських договорів; аналіз правового регулювання договірних правовідносин, господарські санкції як правовий спосіб відповідальності у сфері господарювання; визначення ролі господарських санкції як правового способу відповідальності у сфері господарювання.
Наукова новизна роботи полягає в акцентуванні уваги на нагальній необхідності остаточного правового визначення поняття «господарський договір», розмежування його правозастосування у різних галузях права — господарському, цивільному та зобов’язальному, співвідношення цього терміну в відповідних кодексах і законодавчих актах України.
Маістерська робота має достатню нормативно-правову базу дослідження. Основними кодифікованими актами з даної теми є Господарський кодекс України та Цивільний кодекс України, а також інші нормативно-правові акти: Закони України — «Про заставу», «Про колективні договори і угоди», «Про оренду державного та комунального майна», «Про поставки продукції для державних потреб», «Про товарну біржу» та ін.; акти Вищого господарського (арбітражного) суду України тощо. Основні теоретичні аспекти проблематики висвітлено на сторінках монографічних видань таких авторів, як О. Беляневич, Л. Дашков та А. Бризгалін та ін. Поглиблений аналіз окремих аспектів досліджуваної мною проблематики подається в періодичних виданнях, зокрема в наукових правознавчих часописах.
Водночас, варто зазначити, що в Господарському та Цивільному кодексах України не вироблено єдиного підходу щодо регулювання договірних відносин у сфері здійснення господарської діяльності, більш того, між кодексами наявні суперечності та неузгодженості. Негативно відображається на правозастосовчій діяльності також те, що залишились не узгодженими з ГК України та ЦК України й спеціальні нормативні акти, які регулюють господарсько-договірні відносини. Цим обумовлюється необхідність подальшого удосконалення діючого законодавства в частині регулювання договірних правовідносин та приведення у відповідність до цих кодексів інших спеціальних нормативних актів.
Моє дослідження показує, що у вітчизняній юридичній та економічній літературі теоретичне розроблення питань удосконалення договірних відносин у даний час є недостатнім. У роботі зроблена спроба провести аналіз чинного законодавства, дати можливі способи вирішення окремих проблем та колізій, які виникають при застосуванні законодавства під час укладання, зміни, виконанні, розірванні господарських договорів.
Робляться спроби дослідження окремих аспектів договірного регулювання у працях Луця, Шевченко, Йоффе, Вітрянського, Беляневич та інших вчених, але спеціальної літератури мало.
Об'єктом мого дослідження є господарські, у тому числі підприємницькі відносини, які регулюються нормами договірного права шляхом укладення господарських договорів, виконання сторонами їх умов, застосування санкцій за порушення зобов'язань
Предметом даної роботи є господарський договір як правова категорія, а також норми законодавчих та інших нормативно-правових актів, що регулюють договірний порядок, аналіз практики господарських судів України по розгляду спорів, літературні джерела.
Теоретико-методологічною основою магістерської роботи є використання сучасних досягнень вітчизняних і зарубіжних вчених в економічній та правовій науках стосовно проблем правового регулювання укладення, зміни, розірвання та виконання господарських договорів.
Дослідження побудоване на застосуванні діалектичного, системно-функціо¬нального, історичного, формально-логічного, порiвняльно-правового, спеціально-юридичного, статистично-правового методів, методі юридичного аналізу та порівняння, а також інших загальнонаукових та спеціальних методів.
Діалектичний метод пізнання та історичний метод дозволили дослідити розвиток правового регулювання господарсько-договірних відносин та становлення законодавства в сфері господарсько-договірних відносин.
Формально-логічний метод дозволив обґрунтовано запропонувати визначення ряду понять у сфері господарсько-договірних відносин. На основі порівняльно-правового методу проведено аналіз наукових позицій вчених щодо питань, які розглянуті в даній роботі; здійснено аналіз положень національного та міжнародного законодавства що регулюють господарські договори з метою виявлення його позитивних рис, а також недоліків в національному законодавстві і внесення відповідних пропозицій щодо його удосконалення.
Практичне значення даної роботи полягає у тому, що її матеріали можна використовувати у практичній роботі юриста-господарника або спеціаліста з господарського права України. Це стосується як практикуючих юристів, так і мого особистого майбутнього.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши правові норми, узагальнивши теоретичні та практичні результати, отримані у ході дослідження теми даної роботи, я дійшов до наступних висновків та сформулював такі пропозиції щодо покращення законодавства, яке регулює договірні відносини в Україні:
1. У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і приватизації господарському договору належить чільне місце серед форм, які використовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).
2. Теоретичні питання господарського договору досліджуються господарсько-правовою наукою і цивілістикою паралельно, в гострій полеміці між собою. Більшість науковців-цивілістів вважають, що господарський договір є різновидом цивільно-правового (наприклад, Ландкоф С.Н., Старцев О.В., Харитонов Є.О., Саніахметова Н.А. та ін.), інші ж — це самостійний вид договорів (Мамутов В.К.). Я підтримую останню точку зору.
3. Існує кілька визначень договору, зокрема: передбачена законом система взаємопов'язаних компонентів правового характеру (формальної рівності, еквівалентного характеру взаємовідносин, відносної автономності регулювання в рамках закону, взаємної відповідальності тощо), яка забезпечує функціонування зв'язків між суб'єктами договору; спільний правовий акт, який є оформленням вияву відособлених узгоджених волевиявлень двох або кількох формально рівних суб'єктів права, що встановлюють обов'язкові для виконання умови. У правознавстві зустрічаються й інші трактування договору.
Поняття "господарський договір" закріплене в розділі IV глави 20 Господарського кодексу й у статтях 10 та 11 Господарського процесуального кодексу України. Проте жоден з цих законодавчих актів, на жаль, не містить визначення даного поняття.
З огляду на вищенаведене пропоную доповнити Господарський кодекс таким визначенням: "Господарський договір — це угода двох або більше суб'єктів господарювання та негосподарюючих суб'єктів — юридичних осіб, що укладається з метою здійснення господарської (комерційної) діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням, і спрямована на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань".
4. Суперечливим у теорії господарського права є виділення ознак господарського договору, що відрізняють його від інших видів договорів. В роботі наведені думки кількох авторів з цього приводу. На мою думку, такими ознаками є: його суб'єктами можуть бути лише господарчі структури; договір спрямований на безпосереднє обслуговування основної діяльності суб’єкта господарювання, а саме — отриманим прибутку.
5. Дослідження показує, що невирішеним у теорії залишається вибір критерію класифікації господарських договорів. В більшості випадків при побудові системи договорів дискусії зводяться до обрання такого критерію класифікації, який би сприяв глибшому з’ясуванню їх природи і змісту, виявленню властивих їм спільних рис і особливостей, подальшому вдосконаленню законодавства про договори. На перших порах як критерії для класифікації використовувалися певні юридичні ознаки договорів. Закономірно, що з появою нових видів договорів збільшується і кількість критеріїв для класифікації. Такий спосіб класифікації можна назвати поділом договорів на види. Загалом, дискусії в цьому напрямі зводяться до пошуку універсального критерію класифікації, яким можна було б охопити всі існуючі договори.
На перших порах як критерії для класифікації використовувалися юридичні ознаки договорів. Характерно, що з появою нових видів договорів збільшується і кількість критеріїв для класифікації. Такий спосіб класифікації можна назвати поділом договорів на види. Загалом, дискусії в цьому напрямку зводяться до пошуку універсального критерію класифікації, яким можна було б охопити всі існуючі договори.
Вивчення правової природи нових договорів показує необхідність проведення поглибленої правової характеристики таких договорів, визначення їх місця в системі всіх існуючих цивільно-правових та господарсько-правових договорів. Тому нові договори, на мою думку, можна класифікувати за ознаками, що визначають їх правову характеристику (тобто шляхом поділу договорів на види) і паралельно визначати їхнє місце в системі господарських договорів. Також доцільно виділити в главі 20 розділу IV Господарського кодексу окремі різновиди господарських договорів, зокрема категорію підприємницьких (комерційних) із зазначенням, які саме договори слід до них відносити.
6. Немало проблем через неузгодженість вітчизняного законодавства виникає при укладанні різних видів договорів. Так, нині актуальною правовою проблемою є нормативне врегулювання порядку і процедури укладення договорів в електронній формі, що сприятиме спрощенню і прискоренню цивільного обороту.
Чинним ГК України не передбачено жодних особливостей укладення і такого виду господарського договору, як договір про спільну діяльність, а тому суб'єкти господарювання та негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи при укладенні господарського договору про спільну діяльність керуються правилами, встановленими ЦК України та спеціальними нормативно-правовими актами, які, здебільшого, суперечать чинному ЦК України, що зумовлює існування у вітчизняному законодавстві ряду правових колізій, які потребують розв'язання. Зазначена особливість правового регулювання процедури укладення господарського договору про спільну діяльність тягне за собою низку проблем, що вимагають свого ефективного вирішення.
Оскільки законодавчо невизначений перелік істотних умов договору про спільну діяльність, пропоную наступну його систематизацію (як для підприємства з об’єднанням, так і без об’єднання вкладів): предмет та мета договору; вклади до спільної господарської діяльності; спільне майно учасників; зобов'язання (права та обов'язки) сторін за договором; ведення спільних справ учасників; розподіл результатів (прибутку, витрат та збитків) спільної господарської діяльності; відповідальність учасників; термін дії договору; інші істотні умови, визначені чинним законодавством для окремих видів договорів спільної діяльності (простого товариства), або на узгодженні яких наполягає одна із сторін договору.
На мою думку, ускладнена процедура укладання та реєстрації договорів про спільну діяльність згідно із податковим законодавством, а також прагнення держави до тотального контролю за підприємницькою діяльністю господарюючих суб'єктів й обліком її фінансових результатів є суттєвою перешкодою для їх укладання. Вважаю, що ряд норм податкового законодавства непрямим шляхом позбавляє суб'єктів господарювання та негосподарюючих суб'єктів — юридичних осіб права на укладення господарського договору про спільну діяльність у спрощеній формі, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телефонограмами тощо.
Видається можливим запропонувати два шляхи розв'язання зазначеної проблеми: керуючись ч. 7 ст. 179 ГК України, пропоную доповнити розділ VI «Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання» ГК України главою про правове регулювання спільної господарської діяльності та закріпити у цій главі спеціальну правову норму імперативного характеру (можливо, у вигляді окремої статті), згідно із якою вимагатиметься укладення господарського договору про спільну діяльність у письмовій формі шляхом викладення його у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками, а також встановлюватиметься обов'язковість наступної державної реєстрації зазначеного договору в органах ДПС України; законодавчо скасувати обов'язок суб’єктів господарювання та негосподарнаючих суб'єктів — юридичних осіб укладати договір про спільну діяльність виключно у формі єдиного документа та реєструвати його в органах ДПС України шляхом внесення відповідних змін до податкового законодавства України.
7. За загальним правилом ст. 207 ЦК договір вважається укладеним у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або декількох документах, в листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Договір також вважається укладеним у письмовій формі якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Сторони можуть використовувати як повну письмову форму, так і скорочену.
У контексті даного питання варто звернути увагу на наступне. Згідно ст. 207 ЦКУ договір, що укладається юридичною особою, підписується особами, уповноваженими на те установчими документами, дорученням, законом або іншими актами цивільного законодавства, і скріплюється печаткою. Відповідно до частини 3 ст. 639 ЦКУ договір також вважається укладеним лише з моменту його підписання сторонами. Таким чином, вимоги ст. 207 ЦКУ суперечать нормам зазначеної статті. У той же час ст. 181 ГКУ встановлює, що господарський договір за загальним правилом складається у формі єдиного документу, підписаного сторонами і скріпленого печатками. Причому це правило поширюється як на юридичних, так і на фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Це суперечить чинному законодавству, оскільки приватні підприємці мають право працювати без печатки. Таким чином, законодавець установлює як особливий елемент письмової форми договору наявність відбитку печатки, але до кінця не визначає, у яких саме випадках вона є обов'язковою.
8. Уперше в ЦК законодавчо закріплене право суб’єктів господарювання укладати договори, у яких містяться елементи різних договорів. Такий договір називається змішаним договором (наприклад, до договору купівлі-продажу сторони можуть включити умову про доручення).
9. Аналіз норм ЦК України та ГК України, які стосуються порядку укладення цивільно-правових та господарсько-правових договорів, дозволяє зробити висновок, що вони не були належним чином узгоджені між собою. Так, у 1 ст. 175 ГК України зазначається, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України та іншими нормативно-правовими актами щодо окремих договорів, а ГК України містить власні норми, які визначають загальні умови укладення господарських договорів та визначають умови їх чинності (статті 179-181).
Аналізуючи норми ГК України, які стосуються загальних умов укладення господарських договорів, можна зробити висновок, що вони досить детально визначають порядок укладення господарських договорів та умови їх чинності. Проте за своїм змістом норми ГК України, які визначають порядок укладення господарських договорів, відрізняються від загальних норм про договори, що містяться у ЦК України (глави 52, 53). У зв'язку з цим часто постає проблема вибору належної правової норми, яка має бути застосована при вирішенні питання, чи було договір укладено та чи були дотримані вимоги, що необхідні для його чинності.
10. Немало проблем через неузгодженість вітчизняного законодавства виникає при укладанні різних видів договорів. Загалом укладання договору проходить дві стадії – оферти (пропозиція однієї сторони укласти договір) та акцепту (прийняття пропозиції другою стороною укласти договір).
Стаття 181 ГКУ визначає загальний порядок укладення господарського договору. Його може бути укладено у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками; у спрощений спосіб; шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми до цього виду договорів.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов. До них відносяться: предмет (за ЦКУ), ціна та строк дії (за ГКУ) договору. На мою думку, закріплення на законодавчому рівні строку дії договору як істотної умови може спричинити парадоксальну ситуацію. Так, якщо сторони за договором купівлі-продажу узгодили строк виконання обов'язків, тобто строк передачі товару і строк його оплати, але не зазначили строк дії договору, то відповідно до ГКУ він не породжує правових наслідків, оскільки є неукладеним. Така непослідовність свідчить про недоречність існування норми, яка визначає строк дії договору як істотну умову, до того ж є винятки з цього правила — договори поставки та комерційної концесії.
ЦК України та ГК України не передбачають і прямих спеціальних норм, які б чітко відповідали на запитання, чи можна визнавати договір неукладеним, посилаючись на відсутність певної істотної умови, якщо сторони такого договору здійснили певні дії, спрямовані на його виконання.
11. Перелік підстав визнання оспорюваних правочинів недійсними зазначається в ЦК. Крім того, в спеціальних нормативних актах також можуть передбачатися підстави недійсності правочину.
Зміст п. 1 ст. 207 ГК України передбачає, що господарське зобов’язання може бути на вимогу однієї з сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. З цього положення можна зробити такий висновок, що ГК всі недійсні господарські договори визначає як оспорювані. Дане положення суперечить вимогам ЦК.
Правові наслідки недійсності правочину передбачені в ст. 216 ЦК України, а правові наслідки недійсності господарських зобов'язань — у ст.208 ГК України. В позиціях цих двох кодифікованих актів вбачається певна неузгодженість. Вона полягає в тому, що ЦК України передбачає як наслідок недійсності правочину двосторонню або односторонню реституцію, а також відшкодування збитків та моральної шкоди, натомість ГК України поряд із двосторонньою або односторонньою реституцією встановлює конфіскацію у вигляді стягнення отриманого в доход держави у випадку вчинення господарського зобов'язання з метою, яка суперечить інтересам держави та суспільства.
До того ж, на мою думку, ГК України невиправдано звузив коло осіб, які мають право заявляти позов про визнання недійсним господарського зобов’язання, оскільки це позбавляє можливості третіх осіб, права яких порушує спірний договір, також заявити відповідний позов.
12. На практиці виникають проблеми при застосуванні та тлумаченні норм права Господарського і Цивільного кодексів, які нерідко суперечать одна одній. Триваючі господарські договірні правовідносини, що виникли до першого січня 2004 року, «розсікаються» новими правовими нормами (ГК та ЦК) на дві частини: юридичні факти, що відбулися у минулому, як правило, зберігають свою силу; юридичні факти, що виникають після набуття кодексами чинності, регулюються положеннями кодексів.
Таким чином, у цивільному обороті виникає ситуація, коли співіснують два правових режими, один із яких базується на старому законі, інший — на новому, що не може не виявитися досить відчутним саме у триваючих договірних зв'язках. Зважаючи на те, що при внесенні змін до договору після першого січня 2004 року сторони повинні керуватися положеннями нового законодавства, то у Господарському кодексі слід окреслити спеціальні темпоральні норми про порядок застосування положень ГК до господарських договірних відносин.
Вважаю, що законодавчо необхідно для кожної галузі права встановлювати основний напрям дії закону в часі, причому для нормативно-правових актів приватного права таким основним напрямом бажано визнати триваючу у часі дію, оскільки це дозволяє врахувати інтереси осіб, які вступили у правовідносини до видання нового нормативно-правового акта. Але, що стосується актів господарського законодавства в цілому і Господарського кодексу зокрема, підхід має бути диференційований залежно від того, яка мета правового регулювання має бути досягнута в тому чи іншому фрагменті господарських відносин.
Щодо господарських договірних відносин можна впевнено стверджувати, що основними способами дії норм про господарські договори у часі мають бути перспективна дія та негайна дія, що охоплює й ультраактивну форму (переживаючу дію старого закону). Я підтримую думку М.Брагінського, який вважає, що в основу правил про дію норм про договори у часі має бути покладений принцип «Pacta sunt servanda». Відповідно повинна виключатися зворотна дія нового законодавства, за винятком випадків, коли відносно цього є пряма вказівка в законі і вона пов'язується із включенням у закон імперативних правил.
13. Своєчасне і належне оформлення договору є необхідною передумовою для його виконання. Виконання договору полягає у здійсненні сторонами прав, виконанні ними обов'язків, що виникли із зобов'язання, основаного на договорі. Договірні зобов'язання сторони повинні виконувати добровільно, добросовісно, належним чином і в установлені строки. У разі порушення цих вимог до винної сторони можуть бути застосовані загальні заходи примусового впливу; відібрання речі у боржника, стягнення збитків тощо. Законом або договором можуть передбачатися і спеціальні (додаткові) заходи майнового впливу на несправного контрагента, які покликані стимулювати його до належного виконання договору. Виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою (штрафом, пенею), заставою і порукою, гарантією чи притриманням.
Зміна і розірвання договору, так само як і його укладання, підпорядковуються певним правилам.
14. Основними нормативними актами, що покликані врегулювати договірні відносини, стали прийняті 16 січня 2003 р. Цивільний та Господарський кодекси України. Однак низка неузгодженостей та недоречностей, що містяться в цих кодексах, не дає змоги ефективно та однозначно використовувати їх положення у практичній діяльності.
Відповідно до ст. 1 ЦКУ цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (частина друга ст.9 ЦКУ).
ГКУ встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності. Згідно зі ст.1 ГКУ він визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Водночас відповідно до частини першої ст.4 ГКУ не є предметом регулювання ГКУ майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦКУ.
Такі протиріччя викликають багато суперечок з приводу вирішення питання співвідношення норм ЦКУ та ГКУ. У зв’язку з цим доки в законодавстві не з’ясовано питання співвідношення ЦКУ та ГКУ та не усунено суперечності між ними, при укладенні договорів між суб’єктами підприємницької діяльності для уникнення проблем у подальшому доцільно дотримуватися положень обох кодексів.
15. Проблемним є також питання доцільності визнання оперативно-господарських санкцій одним із засобів господарської відповідальності. Вважаю, відповідь має бути негативною. Це пояснюється тим фактом, що згідно із п.3 ст.235 ГКУ оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб’єкта, який порушив договірне зобов’язання. Це означає, що достатньо лише наявності факту порушення контрагентом зобов’язання для того, щоб застосування обумовленої в договорі санкції було правомірним. Пропонується визнавати наявність двох конструкцій підстав господарсько-правової відповідальності - загальної (що включає протиправну поведінку та вину) та особливої (протиправна поведінка, збитки, причинний зв’язок, вина). З цього можна зробити висновок, що застосування оперативно-господарських санкцій не є засобом відповідальності, а є заходом оперативного впливу на несправного контрагента в зобов’язанні. Крім того, важливо й те, що для застосування оперативно-господарських санкцій в обов’язковому порядку необхідна вказівка про це в договорі, оскільки оперативно-господарські санкції за джерелом їх встановлення та регулювання є договірними, отже контрагенти укладаючи господарський договір свідомо йдуть на ризик застосування щодо них оперативно-господарських санкцій у випадку порушення зобов’язання.
Правове регулювання застосування адміністративно-господарських санкцій організаційно-правового характеру, як свідчать результати проведеного дослідження, також потребує подальшого вдосконалення шляхом можливої уніфікації норм різних законів та взаємоузгодження норм ГК України і актів поточного законодавства, а практика застосування зазначених санкцій — аналізу і узагальнення з метою виявлення ефективності їх застосування.
Таким чином, результати дослідження господарсько-правових проблем розвитку господарського законодавства показали, що для вирішення проблем урегулювання господарських договорів необхідні конструктивні законопроекти. З метою усунення дублювання ЦКУ окремих положень ГКУ необхідний законопроект "Про внесення змін до Цивільного кодексу України", в якому слід обґрунтувати вилучення з ЦКУ статей, які регулюють господарські договори. Складність цієї роботи полягає у професійному науково-практичному обґрунтуванні помилкового включення таких статей до ЦКУ.
Вищевикладені проблеми господарсько-договірних відносин є далеко не єдиними в загальній правовій практиці і потребують ґрунтовного опрацювання з їх подальшим вирішенням на законодавчому рівні. Відповідні зміни до законодавства допоможуть остаточно вирішити як теоретичну, так і правозастосовчу проблеми розмежування господарського договору із загальноцивільним, що забезпечить спростування юридичної дилеми: "яким законодавством слід керуватися при укладенні договору (порядок укладений договору та його істотні умови)”.

___________________________________________________________