На початку XXI століття, в епоху глобалізації, світ опинився у ситуації, коли політика національних держав відіграє все менше значення, поступаючись при цьому потужним міждержавним об’єднанням, розвиток яких і стає однією з рушійних сил всесвітньої історії. Вже давно минули часи, коли політична карта світу змінювалася переважно внаслідок військових конфліктів. Зараз світова історія формується надпотужними корпораціями держав, такими як власне і є Європейський Союз.

Україна, з моменту проголошення незалежності, має на меті приєднатися до цього міждержавного об’єднання, при цьому постійно декларуючи власні наміри. Але в останні 2 роки ЄС знаходиться у стані структурних змін, викликаних не лише збільшенням кількості країн-членів, а й провалом загальноєвропейської конституції.

Проблема реформування Європейського Союзу після укладання Лісабонської угоди викликала значний інтерес серед українських науковців. Оскільки поглиблення інтеграції є процесом багатогранним, то до вивчення Лісабонської «стратегії» реформування ЄС долучилися фахівці у різних галузях: економісти, юристи, політологи та історики. Наукові розвідки істориків за останні 2 роки знайшли відображення переважно у не спеціалізованих періодичних виданнях.

Окрім політичної інтеграції робляться кроки й вбік створення колективної системи безпеки у Європі.

Європейський Союз після свого наймасштабнішого розширення, яке відбулося у 2004 році об’єднав в своїх кордонах 25, а у 2007 році – вже 27 країн, опинився на порозі проведення серйозних внутрішніх реформ. Необхідність проведення такого роду перетворень обумовлена в першу чергу намаганнями керівництва цієї організації поглибити політичну інтеграцію, яка неодмінно матиме вплив на економічну складову розвитку ЄС, зробивши його більш конкурентноспроможним, порівняно з іншими світовими інтеграційними центрами. Доцільність реформування продиктована також й структурними змінами, оскільки чисельність країн-членів збільшилася у два рази за доволі короткий термін.

Виходячи із вищезазначених міркувань, керівництво ЄС на самміті у Лісабоні, який проходив 19 жовтня 2007 року, ухвалило проект «угоди реформування ЄС» або так званої Лісабонської угоди. Цей документ представляв собою нову базову угоду щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Він отримав назву: «Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства» (англ. Treaty amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community).

Нова угода за задумом творців має замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади президента ЄС, який обиратиметься на два з половиною роки, буде мати представницькі повноваження на міжнародних заходах, внесені положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією – у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі – Конституції Європейського Союзу. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію. Для введення в дію нової Лісабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландія.

Офіційне підписання Лісабонської угоди відбулося 13 грудня 2007 року, після чого документ мав бути затверджений національними парламентами 26 держав Євросоюзу, окрім Ірландії, де повинен був відбутися всенародний референдум. Процес ратифікації документу значно уповільнився внаслідок його провалу на референдумі у Ірландії та роздумами чеського президента Вацлава Клауса, який вважав, що реформи ЄС можуть призвести до втрати суверенітету. З мертвої точки процес ратифікації рушив лише восени 2009 року і вже у грудні відбулися серйозні зміни в структурі управління ЄС.

Розглянемо більш детально зміни, які пропонуються Лісабонською угодою. Вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені. Передбачається голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення). Таке нововведення буде реалізовано у 2014 році, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів. Посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.

Кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів. Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро. В Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої. Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіх країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання прав людини.

Стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів». Відповідно до статті 1 підрозділу 227, передбачається побудова системи колективної безпеки. Зокрема, у підрозділі мова йдеться про те ще, компетенція Союзу в сферах спільної зовнішньої та безпекової політики буде охоплювати всі сфери зовнішньої політики та всі питання, що належать до безпеки Союзу, включаючи поступове формування спільної оборонної політики, що може привести до спільної оборони. Розвиток системи безпеки ЄС – це новий крок у біг поглиблення інтеграції, яка вже розвиватиметься у площині створення нового військово-політичного блоку.

Отже, кардинальне посилення розвитку Європейської політики безпеки та оборони з паралельним процесом ратифікації Лісабонського договору могли мати вигляд основних складових стратегії демонтажу НАТО або його повного підпорядкування політичній лінії ЄС.

Вступ у дію Лісабонського договору, після його ратифікації, надає новий імпульс процесу розширення Євросоюзу. На практиці скористатися цим найближчим часом зможуть тільки Хорватія та Ісландія. Після недавнього розблокування урядом Словенії вступних переговорів з Хорватією остання сподівається набути членства в ЄС у 2011 році. Своєю чергою, уряд Ісландії (яка вже впровадила у своє законодавство близько двох третин нормативно-правового доробку ЄС у рамках Європейського економічного простору) хоче провести переговори про членство у рекордно стислі терміни, щоб уже 2012 року приєднатися до ЄС.

Варто зауважити, що перспективи приєднання до ЄС Туреччини (вступні переговори з якою блокує Кіпр за підтримки Франції) та решти Балканських держав залишаються непевними: Македонія все ще не розпочала переговорів про вступ; Чорногорія та Албанія, які теж подали офіційне прохання про приєднання, демонструють, зокрема, слабку адміністративну спроможність впроваджувати законодавство ЄС; євроінтеграційний поступ Сербії до ЄС упирається в питання арешту й видачі Гаазькому трибуналові Ратко Младича та Горана Хаджича; Боснія-Герцеговина потребує побудови ефективних державних інституцій та досягнення порозуміння між її сербською і мусульманською частинами, а Косово взагалі не визнане всіма державами—членами Союзу.

За цих умов країни Західних Балкан (і певною мірою навіть Румунія та Болгарія) приречені ще довго бути своєрідною «внутрішньою периферією» Євросоюзу як країни, котрі мають серйозні труднощі у впровадженні нормативних стандартів ЄС, у належному функціонуванні правової держави, зокрема судової системи, в боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, в забезпеченні ефективної роботи державної адміністрації тощо. Схожі проблеми справжньої європеїзації й належного врядування мають і країни Східної Європи та Закавказзя, які перебувають у зоні спільних інтересів ЄС і Росії.

Таким чином, Лісабонська угода, яка була ухвалена наприкінці 2007 року, представляє собою нову «стратегію» реформування системи управління ЄС. Угодою передбачено введення нових ключових посад, насамперед президента ЄС. Зроблені перші кроки до створення загальноєвропейської системи безпеки, яка цілком ймовірно може стати аналогом НАТО. Важливість угоди полягає не лише у реформах ЄС, а й у нових перспективах розширення. Достатньо згадати, що після серйозних структурних змін, Євросоюз постійно проводив розширення. Найбільш ймовірним, у найближчий час, може стати «Балканський вектор».

Європейська спільнота утвердилася впродовж останнього десятиліття минулого століття як найпотужніше у світі регіональне інтеграційне об’єднання. Проте економічна потуга не супроводжувалася відповідною політичною вагою за умов домінування США та військової парасольки НАТО. Реалії постбіполярного світу та імперативи розширення на країни колишнього соціалістичного блоку спонукали євроспільноту до тривалої інституційної трансформації, що розпочалася з ухвалення Маастрихтського договору 1992 року.

Не заглиблюючись у докладний аналіз 150-сторінкового документа, наголосимо на ключових, на наш погляд, елементах ЛД, які лягають в основу оновленої інституційно-політичної архітектури Євросоюзу:

1) З утвердженням процедури спільного рішення як звичайної законодавчої процедури Європейський парламент уподібнюється до нижньої палати бікамерального законодавчого органу, в рамках якого Європарламент представляє громадян Євросоюзу, а Рада міністрів як вища палата захищає інтереси держав-членів. Досягнення паритетності з Радою логічно завершує поетапну еволюцію Європарламенту від дорадчого органу до повноправного учасника законодавчого процесу в ЄС.

2) Європейська рада, яка об’єднує голів держав чи урядів держав-членів, набуває офіційного статуту інституції ЄС як його керівний політичний орган. Запровадження посади постійного голови цієї євроінституції посилює її функцію загального політичного скеровування та координації діяльності Євросоюзу, а також відкриває нові можливості для проведення ефективної зовнішньої політики ЄС на міжнародній арені.

3) Злиття посад високого представника зі спільної зовнішньої та безпекової політики і комісара з питань зовнішніх відносин ще більшою мірою сприятиме становленню Євросоюзу як впливового актора міжнародних відносин, реалізації «європейського виміру дипломатії» та тіснішій координації зовнішніх політик держав-членів. У своїй роботі новий високий представник Союзу із зовнішніх справ та політики безпеки зможе спертися на Європейську дипломатичну службу, до якої увійдуть відповідні управління генерального cекретаріату Ради та Європейської комісії (разом із її 130 закордонними представництвами), а також відряджені працівники дипломатичних відомств держав-членів.

4) У рамках посилення спільної безпекової та оборонної політики ЄС Лісабонський договір офіційно проголошує створення Європейської оборонної агенції, а також встановлює зобов’язання щодо взаємної оборони та солідарності у разі збройного нападу або терористичної атаки на одну з держав-членів. Крім того, окремі групи держав-членів можуть задіяти механізм «постійної структурної співпраці» і здійснювати військові операції на доручення Ради ЄС. При цьому прогресивне становлення європейської оборонної складової жодним чином не є альтернативою системі колективної оборони НАТО як фундаменту безпеки його членів.

5) Євросоюз робить вагомий крок уперед у розбудові «простору свободи, безпеки та справедливості» створенням спільного європейського режиму надання притулку, становленням інтегрованої системи управління зовнішніми кордонами ЄС, затвердженням принципу взаємного визнання судових рішень національних судів держав-членів, розширенням повноважень Євроюсту і Європолу.

6) З 1 листопада 2014 р. Рада міністрів ЄС переходить до ефективнішої системи прийняття рішень кваліфікованою більшістю голосів, що покладається на подвійну більшість держав-членів та населення Союзу. Водночас сфера застосування голосування кваліфікованою більшістю значно розширюється.

7) Парламенти держав-членів отримують нові важелі впливу на процес євробудівництва через можливість позову до Суду ЄС у питаннях, що стосуються дотримання принципу субсидіарності (допоміжності), краще попереднє інформування щодо проектів законотворчих актів, процедур перегляду установчих договорів та прийняття нових держав-членів.

8) Держави-члени далі визначають і контролюють перебіг та зміст євробудівництва завдяки збереженню вимоги одностайності при перегляді установчих договорів, чіткішому розмежуванню повноважень між Євросоюзом та державами-членами і, зокрема, дотриманню принципу присвоєння компетенцій, відповідно до якого Євросоюз діє виключно у межах повноважень, наданих йому установчими договорами. Більше того, Лісабонський договір надає державам-членам право залишити Євросоюз відповідно до встановленої процедури добровільного виходу з ЄС.

Спираючись на вище викладене, можна дійти висновку, що ратифікація Лісабонського договору не веде до створення «європейської супердержави» чи до «ще більшого засилля брюссельської бюрократії», як про це заявляють євроскептики. Навпаки, Єврокомісія послаблює свої позиції, а органи виконавчої та законодавчої влади держав-членів отримують більше можливостей для контролю за процесом євроінтеграції. Водночас видаються, щонайменше, наївними твердження, буцімто є можливість прийняття «кращого договору», який би забезпечив більшу демократичність Євросоюзу чи надав ширші соціальні гарантії. Як засвідчив провал ратифікації Конституційного договору, будь-який «план Б» може привести тільки до ухвалення складнішого компромісу. Річ у тому, що Лісабонський договір — це результат збалансованої інституційної рівноваги між міжурядовими та наднаціональними чинниками, великими та малими державами-членами, який об’єктивно дає можливість розширеному ЄС діяти більш ефективно й узгоджено у рамках здійснення спільних політик і на міжнародній арені.

Звісно, все ще можливий провал Лісабонського договору не приведе до «розвалу» Євросоюзу, який продовжуватиме функціонувати відповідно до чинних інституційних правил. Так само з набуттям чинності новим договором Євроспільнота не стане автоматично рівноправним партнером США, як і не подолає наявних розбіжностей між державами-членами у їхній політиці щодо Росії. Посилення зовнішньополітичної ваги Євросоюзу великою мірою залежатиме від того, хто обійме посади голови Європейської ради і голови європейської дипломатії, та їхньої подальшої інституційної взаємодії з переобраним головою Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозо і керівниками держав-членів.

Можна припустити, що Лісабонський договір на довгі роки кристалізує інституційну структуру Спільноти. Згідно з поширеною у європейських столицях думкою, він успішно завершує адаптацію ЄС до розширення на схід. Цілком імовірно, що Лісабонський договір стане для розширеного Євросоюзу еквівалентом Римського договору 1957 року, який протягом майже 30 років визначав функціонування Європейської економічної спільноти. Зняття з порядку денного питання інституційного реформування Союзу дає змогу останньому зосередитися на трьох фундаментальних викликах: подоланні відставання у соціально-економічному розвитку нових держав-членів, зокрема через реформу загального бюджету ЄС; розблокуванні процесу розширення Євросоюзу на країни Західних Балкан і Туреччину; встановленні поглибленої асоціації з країнами Східної Європи та Закавказзя.

Незалежно від обраної моделі інтеграції, євроінтеграційні зусилля української влади мають виходити з розуміння того, що європейське будівництво — це потужний механізм розмивання національних кордонів. Відповідно, стратегія європейської інтеграції України повинна зосереджуватися на подоланні наявних перешкод на шляху до вільного пересування українських товарів, послуг, капіталів та громадян у межах єдиного ринку ЄС. А інституційне приєднання до Євросоюзу стане логічним завершенням цього руху до об’єднаної Європи без внутрішніх кордонів. Положення Лісабонського Договору створюють певні перепони на шляху нашої європейської інтеграції, проте і не зачиняє двері подальшому розширенню. ЄС констатує, що Україна досягла значного прогресу в упровадженні внутрішніх реформ та адаптації європейських стандартів. Водночас, поглиблення та зміцнення відносин між Україною та ЄС будуть повністю залежати від внутрішньої ситуації та розвитку України.

Тому Україні в цьому плані слід зосередити основну увагу на виконанні наступних практичних кроків.

1. Неухильно дотримуватися взятих на себе зобов’язань та продовжувати внутрішні перетворення за європейськими стандартами.

2. Провадити чіткий моніторинг реформаторського процесу в ЄС й особливо тих можливих змін, які будуть здатні вплинути на ускладнення процесу вступу до цієї організації. Також необхідно розробити превентивні заходи в разі несприятливого розвитку ситуації з метою негайного реагування та коригування нашої переговорної позиції.

3. Активізувати розбудову конструктивних двосторонніх відносини та розширювати політичний діалог з найбільш впливовими членами ЄС. Слід ретельно розробити стратегію співробітництва із кожною державою-членом ЄС і активно брати участь у взаємовигідних проектах.

4. Забезпечити узгоджену й злагоджену роботи дипломатичних місій в Євросоюзі щодо роз’яснення цілей та завдань державної політики України та донесення позиції України стосовно значущих подій у міжнародному житті.

5. Розгорнути інтенсивну інформаційну кампанію в трьох ключових сферах: в інституціях ЄС; офіційних та ділових колах держав Євросоюзу; європейському мас-медійному, експертному, університетському та мистецькому середовищах з метою формування стійкої, позитивно налаштованої щодо України європейської громадської думки.