Проаналізувавши правові норми, узагальнивши теоретичні та практичні результати, отримані у ході дослідження теми даної роботи, я дійшов до наступних висновків та сформулював такі пропозиції щодо покращення законодавства, яке регулює договірні відносини в Україні:

1. Поняття "господарський договір" закріплене в розділі IV глави 20 Господарського кодексу й у статтях 10 та 11 Господарського процесуального кодексу України. Проте жоден з цих законодавчих актів, на жаль, не містить визначення даного поняття.

2. Суперечливим у теорії господарського права є виділення ознак господарського договору, що відрізняють його від інших видів договорів. На нашу думку, такими ознаками є: його суб'єктами можуть бути лише господарчі структури; договір спрямований на безпосереднє обслуговування основної діяльності суб’єкта господарювання, а саме — отриманим прибутку.

3. Немало проблем через неузгодженість вітчизняного законодавства виникає при укладанні різних видів договорів. Так, нині актуальною правовою проблемою є нормативне врегулювання порядку і процедури укладення договорів в електронній формі, що сприятиме спрощенню і прискоренню цивільного обороту. На нашу думку, ускладнена процедура укладання та реєстрації договорів про спільну діяльність згідно із податковим законодавством, а також прагнення держави до тотального контролю за підприємницькою діяльністю господарюючих суб'єктів й обліком її фінансових результатів є суттєвою перешкодою для їх укладання. Вважаю, що ряд норм податкового законодавства непрямим шляхом позбавляє суб'єктів господарювання та негосподарюючих суб'єктів — юридичних осіб права на укладення господарського договору про спільну діяльність у спрощеній формі, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телефонограмами тощо.

4. Аналіз норм ЦК України та ГК України, які стосуються порядку укладення цивільно-правових та господарсько-правових договорів, дозволяє зробити висновок, що вони не були належним чином узгоджені між собою. Так, у 1 ст. 175 ГК України зазначається, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України та іншими нормативно-правовими актами щодо окремих договорів, а ГК України містить власні норми, які визначають загальні умови укладення господарських договорів та визначають умови їх чинності (статті 179-181). Аналізуючи норми ГК України, які стосуються загальних умов укладення господарських договорів, можна зробити висновок, що вони досить детально визначають порядок укладення господарських договорів та умови їх чинності. Проте за своїм змістом норми ГК України, які визначають порядок укладення господарських договорів, відрізняються від загальних норм про договори, що містяться у ЦК України (глави 52, 53). У зв'язку з цим часто постає проблема вибору належної правової норми, яка має бути застосована при вирішенні питання, чи було договір укладено та чи були дотримані вимоги, що необхідні для його чинності.

5. Немало проблем через неузгодженість вітчизняного законодавства виникає при укладанні різних видів договорів. Загалом укладання договору проходить дві стадії – оферти (пропозиція однієї сторони укласти договір) та акцепту (прийняття пропозиції другою стороною укласти договір).

6. Перелік підстав визнання оспорюваних правочинів недійсними зазначається в ЦК. Крім того, в спеціальних нормативних актах також можуть передбачатися підстави недійсності правочину. Зміст п. 1 ст. 207 ГК України передбачає, що господарське зобов’язання може бути на вимогу однієї з сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. З цього положення можна зробити такий висновок, що ГК всі недійсні господарські договори визначає як оспорювані. Дане положення суперечить вимогам ЦК. Правові наслідки недійсності правочину передбачені в ст. 216 ЦК України, а правові наслідки недійсності господарських зобов'язань – у ст.208 ГК України. В позиціях цих двох кодифікованих актів вбачається певна неузгодженість. Вона полягає в тому, що ЦК України передбачає як наслідок недійсності правочину двосторонню або односторонню реституцію, а також відшкодування збитків та моральної шкоди, натомість ГК України поряд із двосторонньою або односторонньою реституцією встановлює конфіскацію у вигляді стягнення отриманого в доход держави у випадку вчинення господарського зобов'язання з метою, яка суперечить інтересам держави та суспільства.

7. На практиці виникають проблеми при застосуванні та тлумаченні норм права Господарського і Цивільного кодексів, які нерідко суперечать одна одній. Триваючі господарські договірні правовідносини, що виникли до першого січня 2004 року, «розсікаються» новими правовими нормами (ГК та ЦК) на дві частини: юридичні факти, що відбулися у минулому, як правило, зберігають свою силу; юридичні факти, що виникають після набуття кодексами чинності, регулюються положеннями кодексів. Таким чином, у цивільному обороті виникає ситуація, коли співіснують два правових режими, один із яких базується на старому законі, інший — на новому, що не може не виявитися досить відчутним саме у триваючих договірних зв'язках. Зважаючи на те, що при внесенні змін до договору після першого січня 2004 року сторони повинні керуватися положеннями нового законодавства, то у Господарському кодексі слід окреслити спеціальні темпоральні норми про порядок застосування положень ГК до господарських договірних відносин. Вважаємо, що законодавчо необхідно для кожної галузі права встановлювати основний напрям дії закону в часі, причому для нормативно-правових актів приватного права таким основним напрямом бажано визнати триваючу у часі дію, оскільки це дозволяє врахувати інтереси осіб, які вступили у правовідносини до видання нового нормативно-правового акта. Але, що стосується актів господарського законодавства в цілому і Господарського кодексу зокрема, підхід має бути диференційований залежно від того, яка мета правового регулювання має бути досягнута в тому чи іншому фрагменті господарських відносин. Щодо господарських договірних відносин можна впевнено стверджувати, що основними способами дії норм про господарські договори у часі мають бути перспективна дія та негайна дія, що охоплює й ультраактивну форму (переживаючу дію старого закону). Я підтримую думку М.Брагінського, який вважає, що в основу правил про дію норм про договори у часі має бути покладений принцип «Pacta sunt servanda». Відповідно повинна виключатися зворотна дія нового законодавства, за винятком випадків, коли відносно цього є пряма вказівка в законі і вона пов'язується із включенням у закон імперативних правил.

8. Своєчасне і належне оформлення договору є необхідною передумовою для його виконання. Виконання договору полягає у здійсненні сторонами прав, виконанні ними обов'язків, що виникли із зобов'язання, основаного на договорі. Договірні зобов'язання сторони повинні виконувати добровільно, добросовісно, належним чином і в установлені строки. У разі порушення цих вимог до винної сторони можуть бути застосовані загальні заходи примусового впливу; відібрання речі у боржника, стягнення збитків тощо. Законом або договором можуть передбачатися і спеціальні (додаткові) заходи майнового впливу на несправного контрагента, які покликані стимулювати його до належного виконання договору. Виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою (штрафом, пенею), заставою і порукою, гарантією чи притриманням. Зміна і розірвання договору, так само як і його укладання, підпорядковуються певним правилам.

9. Проблемним є також питання доцільності визнання оперативно-господарських санкцій одним із засобів господарської відповідальності. Вважаю, відповідь має бути негативною. Це пояснюється тим фактом, що згідно із п.3 ст.235 ГКУ оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб’єкта, який порушив договірне зобов’язання. Це означає, що достатньо лише наявності факту порушення контрагентом зобов’язання для того, щоб застосування обумовленої в договорі санкції було правомірним. Пропонується визнавати наявність двох конструкцій підстав господарсько-правової відповідальності - загальної (що включає протиправну поведінку та вину) та особливої (протиправна поведінка, збитки, причинний зв’язок, вина). З цього можна зробити висновок, що застосування оперативно-господарських санкцій не є засобом відповідальності, а є заходом оперативного впливу на несправного контрагента в зобов’язанні. Крім того, важливо й те, що для застосування оперативно-господарських санкцій в обов’язковому порядку необхідна вказівка про це в договорі, оскільки оперативно-господарські санкції за джерелом їх встановлення та регулювання є договірними, отже контрагенти укладаючи господарський договір свідомо йдуть на ризик застосування щодо них оперативно-господарських санкцій у випадку порушення зобов’язання.

10. Правове регулювання застосування адміністративно-господарських санкцій організаційно-правового характеру, як свідчать результати проведеного дослідження, також потребує подальшого вдосконалення шляхом можливої уніфікації норм різних законів та взаємоузгодження норм ГК України і актів поточного законодавства, а практика застосування зазначених санкцій — аналізу і узагальнення з метою виявлення ефективності їх застосування.

11. Таким чином, результати дослідження господарсько-правових проблем розвитку господарського законодавства показали, що для вирішення проблем урегулювання господарських договорів необхідні конструктивні законопроекти. З метою усунення дублювання ЦКУ окремих положень ГКУ необхідний законопроект "Про внесення змін до Цивільного кодексу України", в якому слід обґрунтувати вилучення з ЦКУ статей, які регулюють господарські договори. Складність цієї роботи полягає у професійному науково-практичному обґрунтуванні помилкового включення таких статей до ЦКУ. Вищевикладені проблеми господарсько-договірних відносин є далеко не єдиними в загальній правовій практиці і потребують ґрунтовного опрацювання з їх подальшим вирішенням на законодавчому рівні.