ВИСНОВКИ
Проведене магістерське дослідження соціальної роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями дало змогу сформулювати низку узагальнених висновків:
• висвітлено розвиток соціальної роботи та суспільної допомоги людям з обмеженими функціональними можливостями в історичному аспекті – ставлення суспільства до дитини з обмеженими функціональними можливостями є певним мірилом його цивілізованості. Донедавна питання дитячої аномалії, неповносправності у нас замовчувалося. Неповносправних намагалися ізолювати від суспільства в спеціальних закладах. Неповносправна дитина та її близьке оточення опинялися сам на сам зі своєю бідою. Проблема допомоги суспільства неповноцінним дітям до кінця ХІХ ст. стає соціальною проблемою, а вже на початку ХХ ст. в Україні поширюються організації, які займалися вихованням дітей із вадами, що стає передумовою створення нових форм громадської допомоги, що засновані на педагогічній основі;
• з’ясовано стан проблеми соціальної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями у психолого-педагогічній та соціально-педагогічній теорії й практиці – сьогодні у літературі ми зустрічаємо таке визначення неповносправності: "Неповносправна дитина – це особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням внаслідок травм чи дефектів, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність його соціального захисту". Соціально-педагогічна діяльність як спосіб оптимізації процесу соціалізації виконує три соціальні функції: підвищення рівня соціальної адаптації індивіда або групи; профілактика явищ дезадаптації, соціокультурна реабілітація та розвиток людини. Але, працюючи з конкретною категорією клієнтів, можна виявити домінуючу функцію в змісті соціально-педагогічної діяльності. Організація соціальної роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями базується на: вивченні соцiально-психологiчного стану дитини з обмеженою дієздатністю; побутовій реаблiтацiї неповносправних дiтей (навчання елементам самообслуговування та норм елементарної поведнки в рiзних мікросоціумах); органiзації консультпунктiв для родичiв неповносправних дітей з юридичних, правових, психолого-педагогічних та інших питань; розвитку потенційних творчих можливостей неповносправних дiтей; формування якостей особистiсної самодяльностi засобами спеціально розроблених психотренiнгiв та психотренуючих iгор; органiзацiї культурно-дозвiллево та освітньої дiяльностi неповносправних дiтей; координації роботи з різними соціальними інститутами, що опікуються проблемами неповносправних дiтей у суспiльствi; здійснені соціального захисту дітей з обмеженими функціональними можливостями та їх сімей.
• охарактеризовано законодавче забезпечення соціального захисту дітей з обмеженими функціональними можливостями в Україні – сучасна політика держави щодо людей з обмеженими функціональними можливостями – це результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику в різні періоди часу. Протягом багатьох років політика стосовно неповносправних розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання та до реабілітації людей, які стали неповносправними у дорослому віці. Основною передумовою успішного вирішення даних проблем є державна політика щодо неповносправних.
• проаналізовано шляхи та засоби соціальної роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями – а) змістом інклюзивного підходу до дітей з обмеженими можливостями обумовлено створенням таких умов, за яких усі учні мають однаковий доступ до освіти, у тому числі це діти з особливими потребами, що навчаються у загальноосвітніх школах; можливість отримати досвід, знання, що сприяють подоланню упереджень й дискримінації і сприяють формуванню позитивного ставлення до тих учнів, які не відповідає існуючим загальноприйнятим нормам; б) особливість роботи соціального педагога з дітьми з обмеженими функціональними можливостями полягає у створенні таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягненню ним своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації. У разі відсутності своєчасної допомоги відбуваються відхилення від стадії вікового розвитку, тобто особливості дизонтогенезу спричинено патологічним процесом у біологічному розвитку та його наслідками. Ці фактори повинен враховувати соціальний педагог. Навчаючись у звичайній школі дитина з обмеженими функціональними можливостями більш гостріше, ніж їхні повноцінні ровесники переживають вікові кризи. Науковці і практики головним у соціальній роботі визначають психологічну підтримку цих дітей при вирішенні багатьох проблем, які особливо помітно загострюються і ускладнюються в підліткові та юнацькі роки – період статевого формування, переходу до дорослого життя і духовного становлення, соціальний педагог, який працює у школі повинен враховувати особливості кожного вікового періоду неповносправної дитини. Звичайно, важливо з перших класів контролювати процес соціалізації дитини, і впродовж всього навчання "вести” дитину, щоб в підлітковому віці вона не так гостро переживала вікові кризи, які притаманні усім людям відповідного віку; в) вирішальну роль в житті дитини з особливими потребами відіграє сім’я. Батьки повинні бути друзями для дитини, але особливими, – друзями-приятелями, наставниками. Їхнє завдання – допомогти дитині пізнати себе, оцінити свої здібності і можливості, знайти своє місце в світі дорослих, а також дати дитині батьківську любов, теплоту та турботу.
• визначено основний зміст соціальної роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями – а) чи не найбільшою потребою дитини з обмеженими функціональними можливостями, як і кожної дитини зокрема, є потреба у спілкуванні, дружбі, у тому, щоб відчувати, що ти для когось важливий. Однією з умов успішного розвитку дитини з обмеженими функціональними можливостями та залучення їх до системи соціальних стосунків є спілкування. У дітей з особливими потребами спілкування утруднюється. Такі діти часто відчувають певний дискомфорт, при спілкуванні з новими людьми, вони повільніше звикають і пристосовуються до нового оточення. Причинами таких неприємних внутрішніх переживань можуть бути різні зовнішні та внутрішні фактори. Проте, найчастіше причинами спілкування з переборюванням різних бар'єрів, невміле налагодження контакту з оточуючим середовищем, є такі психологічні внутрішні фактори як викривлений "Я-образ”, занижена самооцінка, неадекватне сприйняття дійсності, що в свою чергу утруднює процес соціалізації. Процес соціалізації починається з дитинства, коли дитина народжується в сім'ї, яка виховує дитину в руслі певних правил поведінки. Потім дитина йде до школи, стикаючись там з новим соціальним оточенням, набуваючи певного досвіду спілкування, виконуючи певні соціальні ролі. Під впливом оточення у дитини формуються певні внутрішні цінності, правила поведінки, уявлення про себе – "Я-концепція”, що в свою чергу впливає на успішний процес соціалізації дитини, сформована "Я-концепція” є певним регулятором поведінки дитини. Вона може сприяти або навпаки перешкоджати успішному процесу соціалізації дитини. В процесі соціалізації дитина стикається з низкою проблем. У кожної категорії дітей вони є індивідуальними та специфічними. Досліджуючи процес соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями, можна говорити про наявність проблем плавного входження в соціум такої категорії дітей. Проведене дослідження проблем неповносправних дітей показує, що дана категорія дітей найчастіше стикається з проблемами міжособистісного спілкування з ровесниками. Також спостерігається тенденція заниженої самооцінки та відсутність стійких планів на майбутнє. Після часткового впровадження програми соціально-педагогічної реабілітації, а саме проведення соціально-педагогічного тренінгу та проведення повторної діагностики, ми отримали результати, які говорять про якісні зміни у становленні особистості інваліда; б) соціально-педагогічна діагностика сім'ї, яка має дитину з обмеженими функціональними можливостями, є невід'ємним компонентом соціальної роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями. У роботі з сім'єю, яка виховує дитину з особливими потребами, провідною функцією є реабілітація. Особливо важливим аспектом в реабілітації є розуміння її не як впливу, а як взаємодії з сім'єю на основі партнерства щодо реалізації цілей реалізації, особистісно-орієнтованого підходу, комплексності і системності зусиль. У даній роботі було проведено дослідження батьківського ставлення до неповносправної дитини, з метою встановлення зв'язку між наявними проблемами у неповносправної дитини і стосунками її з батьками. Було виявлено, що неповносправні діти, які не навчаються у реабілітаційному центрі і мають вузьке коло спілкування, яке обмежується лише членами сім'ї та близькими родичами та друзями, стикаються з певними комунікативними бар'єрами при встановленні контакту з новими людьми. Також існує тенденція до заниження самооцінки, особливо коли неповносправний стикається з певними труднощами і не має уявлення про шляхи їх вирішення. Особливо така тенденція спостерігається у дітей, які зростають у сім'ях, де батьки певним чином відгороджують дитину від реальності, вирішуючи, виконуючи все та приймаючи рішення за своїх неповносправних дітей. Дещо інше становище у неповносправних, які мають можливість навчатися у спеціалізованих закладах. Такі діти більшою мірою пристосовані до життя, готові до подолання багатьох труднощів самостійно, або принаймні з мінімальним використанням зовнішньої допомоги. Звісно вони мають ті ж проблеми, але в меншій мірі їх прояву; в) у дітей з обмеженими функціональними можливостями процес соціалізації відбувається досить специфічно. Цей процес може відбуватися успішніше за умов цілеспрямованої спеціально-організованої роботи соціального педагога у цьому напрямку.
