В результаті дослідження ми дійшли таких висновків:

1. «Повість минулих літ» написана епічно – народним стилем, і поєднаний цей стиль із стилем монументального історизму. Риси цього стилю вбачаємо:

• у відтворенні найважливіших подій в житті великої держави.

• у намаганні надати фактичному матеріалу певної хронології.

• у проблисках розуміння історії, як закономірного процесу.

2. Своєрідність літописання пов`язана з фольклорною поетикою.

• Це виявляється в топонімічних переказах про походження і розселення слов`ян.

• В легенді про заснування Києва, адже Нестор наводить багато прикладів обрядової поезії, показує родинно – побутове життя селян, їхні звичаї, вірування (Легенда про смерть князя Олега від свого коня, про помсту княгині Ольги, які вже існували в фолкльорній поетиці у увійшли в повість). Вплив фольклору можна побачити в епізоді відтворення відважного князя Святослава, де змальовано його простодуш та відважність за допомогою дружинного епосу.

3. Що ж до загальних особливостей літописного стилю, треба зважити, що внаслідок різнорідності матеріалу, з якого склився літопис, не може бути й мови про його стилістичну єдність. Він значною мірою визначався жанром окремих літописних статей. Здебільшого літописний стиль відзначається стислістю, лаконічністю. Ця лаконічність особливо відчувається в коротких, суто фактичних нотатках на один або кілька рядків.

4. Серед поширених оповіданнях значне місце займає діалог, що вносить у виклад елементи драматизації. В тих місцях літопису, де розповідається про бої, виступають традиційні стилістичні формули військових повісте), як-от: «еступншася. бьість січа зла», «за руки емлющеся сечяху», «яко по удольем крови теши» і т. п. Як зразок наведемо опис битви із Святополком.

5. Порівняно багатослівні й риторичні літописні повісті житійного типу на зразок сказання про вбивство Святополком Бориса і Гліба. Це зумовлено і значною кількістю біблійних цитат. Що найчастіше зустрічаються в тих частинах літопису, які цілком зв'язані з церковною традицією. Проте в інших випадках літописна риторика дає зразки справжнього поетичного натхненні".

6. Зберігаючи в церковних розповідях І в цитатах з біблійних книг лексику і форми церковнослов'янської мови, літопис в інших випадках ближчий до живої розмовної мови XI—XII ст. Це особливо виявляється у використанні літописцем прислів'їв і приказок.

7. «Повість врем`яних літ» подає зразки нашого найдавнішого віршування, характерними рисами якого є ритмічний малюнок, чітка організація поетичної фрази, а сполучник «і» (в окремих випадках «а») є своєрідною одиницею організації поетичної фрази. Синтаксичний паралелізм із таким засобом поетичної мови, як «краєграніє», «краєстрочіє», відомий на Україні – Русі з ХІ ст., і так званий музичний розмір без будь – яких гіпотетичних перебільшень чи «натяжок» дають підстави говорити про початки віршування на Україні уже в епоху Київської Русі, про нашу найдавнішу книжну поезію. Дослідник підкреслює, що наявна в літописі поезія не є наслідувальною. Вона вже перебуває на тому історичному етапі свого розвитку, коли більшою мірою орієнтується не на біблійні джерела, з яких проросла, а на народну пісенну творчість. В інтонаціях літописної віршової літератури дає про себе знати речитатив і ритмомелодика українських народних дум.

8. Улюбленим стилістичним засобом літописців є короткі афористичні речення, репліки дійових осіб — „сентенції". Новгородці кажуть Святополкові, що той збирається послати свого сина князем до Новгорода: „Коли твій син має дві голови, то посилай його" (1102). Перед битвою князі мовлять: „будемо або живі, або мертві". Добриня радить Володимирові Великому після перемоги над волзькими болгарами: „ці всі в чоботях, вони не даватимуть нам данини; підемо шукати таких, що в постолах" („лапотників"). Це— стиль історичних анекдотів усіх часів, і ці речення, мабуть, перейняті літописцями з усних оповідань. Описи політичних подій літописці охоче починають з таких висловів або з коротких розмов двох чи більше осіб; подібними ж реченнями підбивають підсумки подій. З приводу епідемії в Полоцьку „люди вили: це мерці („навье") б'ють Полочан"; на соймі в Любечі князі „мовлять до себе: чому губимо Руську землю, ворогуючи між собою?"; на пораді на Долобському озері Володимир Мономах виголошує „промову": „дивуюсь. що коней жалієте.; але чому не згадаєте, що селянин почне орати, та приїде половець і вдарить його стрілою і коня його забере та, приїхавши до села, забере його жінку та дітей та весь його маєток; отже, коня жалієте, а самого (селянина) не жалієте?" — і це, розуміється, поширений афоризм улюбленого літописцями типу. Більш або менш дотепних афоризмів, що іноді поширені до цілих промов — в літописі десятки. Такі афоризми дійових осіб, розмови, промови, думки („внутрішній монолог" — „мовить до себе"),— „драматизуючи" виклад, оживляють його, а з іншого боку, „затримують" оповідання, поширюють його і роблять його цікавим.

9. Інша риса літописного оповідання, що наближає його до епосу всіх часів та народів,— це любов до сталих формул при змалюванні певних ситуацій. Так, початок битви означається словами „поставити стяг" та „зломити спис", війська або вбитих на війні буває „без числа", битва буває „люта", „якої ще не бувало"; князі збирають „вояків багатьох та сміливих", воїни повертаються з походу „з.перемогою", або „з славою та перемогою великою", спочиваючи після походу — „втирають піт"; сумуючи за втратами, „втирають сльози"; посіяти ворожнечу — „вкинути ніж" межи ворогів тощо. Навіть вирази, що зустрічаються в літописі лише один раз, мають характер формул, як напр., згадка про вдачу греків: „бо греки є ошуканці і до цього дня."

10. Улюблені в літописців мальовничі порівняння: військо стоїть „як ліси", сонце під час затемнення буває „як місяць", стріли летять „як дощ", князь Святослав „ходив легко, як пардус" (барс), Боняк, з трьох боків нападаючи на угорців, „збив їх ніби в м'яч, як сокіл збиває галки". Рідші епітети, здебільшого — це прізвища князів або інших осіб.

11. Цікаві окремі мальовничі сцени. Вони не часті і, може, позичені з якихось поетичних творів, нам не відомих, напр., з епосу. Так, оповідається, напр., про битву 1024 р. межи Ярославом та Мстиславом Тмутороканським: „Уночі була тьма, блискавка, грім і дощ. І була битва сильна, і, як світила блискавка, блищала зброя, і була велика буря та битва сильна й страшна.", або опис „руїни" 1093 р.: „Як зробили, так і терпимо; міста всі запустіли; перейдемо поля, де паслися табуни коней, вівці і воли, все бачимо нині порожнє, поля, порослі бур'янами, стали житлом звірів", половці захопили полонених та загнали їх до своїх наметів — „терплячи, сумні, катовані, задубілі від холоду, в голоді та спразі та в біді, схудлі з обличчя, почорнілі тілом, у незнайомій країні, з спаленим (спрагою) язиком, майже голі й босі, ноги поколоті тернами, з сльозами відповідають один одному, мовлячи: „Я був з того міста", а інші — „А я з цього села". Так питали одні одних, оповідаючи про свою родину та стогнучи, очі підводячи до неба, до Вишнього, що знає невідоме". Ці місця нагадують оповідання „Козацьких літописців" та дум про руїну 17-го віку. Таких колоритних місць у літописі чимало.