1. Українсько-польські конфлікти мали глибоке історичне підґрунтя. Поділи Речі Посполитої й інкорпорація Правобережної України Російською імперією de facto і de jure не змінили характеру соціально-економічних відносин, які панували тут у ХVІІІ ст. До початку 60-х рр. ХІХ ст. польські впливи були тут практично всеосяжними. У руках поляків перебувала система місцевого шляхетського самоврядування й освіта, позиція католицької церкви була домінуючою.

2.       У роки Першої світової  війни й Української національної революції 1917–1921 рр. селянсько-поміщицький конфлікт на Правобережжі сягнув свого апогею. На цьому етапі селянсько-поміщицького протистояння перевага була на боці селян.

3.       У міжвоєнний період ХХ ст. українсько-польський етносоціальний конфлікт локалізувався в західній частині Волині і Східній Галичині, які згідно з умовами Ризького мирного договору 1921 р. та рішення Ради послів держав Антанти 1923 р. відійшли до Польської держави. Прагнучи надати „східним кресам” польського характеру, уряди Польщі обмежували українців у праві набувати землю з парцеляції великих маєтків, проводили тут політику колонізації. Взаємодія чинників етносоціального й етнополітичного характеру сприяла формуванню в українців ненависті до Польщі і поляків. Відповідальність за це несуть політичні еліти Польської держави. Однак за їхні дії у роки Другої світової війни довелося розплачуватися польському та українському народам.

4.       Друга світова війна спричинилася до створення на українських землях під німецькою окупацією сприятливої для української сторони ситуації. Українські селяни, перш за все на Волині й Поліссі, використали отриманий шанс, щоб дощенту знищити соціально-економічну базу польського панування, головним елементом якої був „польський стан посідання” – велика земельна власність. Перші стихійні селянські виступи, як і акції УПА на Волині були спрямовані саме проти поляків, задіяних на службі в адміністрації державних німецьких маєтків (штатсґутів), що їх створили окупанти на базі колишніх фільварків та в лісовій службі. Протягом кількох наступних місяців було знищено й більшість самих штатсґутів. Стихійний антипольський рух волинського селянства кінця 1942–початку 1943 рр. використало командування УПА для проведення на Волині й Поліссі антипольської акції. З огляду на значну чисельну перевагу українців „відплатні” акції загонів АК, прокомуністичної партизанки та польської самооборони були менш масштабними, проте не менш жорстокими і кривавими, ніж українські. Обидві сторони застосовували брутальні способи ліквідації противника характерні для т.зв. „селянських” та релігійних воєн. Не випадково волинські події 1942–1944 рр. дехто з дослідників порівнює з козацько-шляхетськими війни і гайдамацькими повстаннями на Україні епохи середньовіччя. Їх жертвою стали десятки тисяч поляків та українців. У 1945–1947 рр. відгомін волинських подій спостерігався на Закерзонні. Тут чисельну перевагу використали поляки, а тому українські втрати значно перевищували польські.

5.       Завершальна фаза українсько-польського конфлікту, що охоплює період Другої світової війни та перші повоєнні роки, не принесла  бажаних результатів жодному із супротивників. Після закінчення війни за вказівкою Москви українці й поляки всупереч своїй волі були розділені новим радянсько-польським кордоном, проведеним без урахування їхніх інтересів. Так було покладено край тривалому економічному й політичному домінуванню польських еліт на Правобережній Україні, а водночас і багатовіковому, часто кривавому, українсько-польському конфліктові, однією з головних причин якого були суперечності між спраглим землі українським селом і великими польськими землевласниками. Натомість згадані події стали своєрідною міною сповільненої дії в українсько-польських відносинах і після кількох десятиліть замовчування надовго затримали процес порозуміння між сучасними поколіннями мешканців України та Польщі.