Після демонтажу системи світового соціалізму близько трьох десятків держав на євразійському континенті заявили про зміну парадигми свого розвитку, просування до західних зразків політичного та економічного устрою. На момент виходу із СРСР всі радянські республіки мали абсолютно однакову структуру органів державної влади та управління з однаковими функціями.

Трансформаційні процеси в Україні хоча й мають на нормативному рівні (конституційних актів, офіційної ідеології) модернізаційну спрямованість, внаслідок своєї суперечливості не обов'язково матимуть наслідком реальний перехід до модерного суспільства. Існує небезпека їх невдачі, тобто суто механічного запозичення лише зовнішніх ознак правової держави, громадянського суспільства та ринкової економіки.

Розвиток інституту президентства визначається не стільки його юридичним статусом, скільки фактичним. Характерними є: намагання перерозподілу влади на користь президентських структур; невизначеність функцій різних гілок влади та місця в їхній структурі президентської влади; активізація постноменклатурних політичних сил, їх консолідація довкола президентської влади на тлі пониження авторитету інших суб'єктів політики. Звідси визначено, що саме позаюридична специфіка цього інституту має перебувати в центрі уваги його дослідження, що дозволить віднайти реально діючі механізми суспільного, парламентського та судового контролю за чиновницьким апаратом та силовими структурами. В іншому випадку призначення суддів та силовиків президентом, позаправовий тиск президентських структур на парламентарів, незалежно від юридичної схеми державної влади та політичних персоналій, утверджуватимуть авторитарний або й диктаторський характер президентської влади. За умови руху посткомуністичних суспільств у бік демократії, функції та явно завищені повноваження президентських структур будуть піддані суттєвій корекції. У цьому контексті слід розглядати і процес політичної реформи.

Специфіка функціонування президентської влади на нинішньому етапі визначається тим, що згідно із Законом України "Про внесення змін до Конституції України” (від 08.12.2004 р.) повноваження Президента України суттєво звужено за рахунок розширення відповідних повноважень Верховної Ради України і Кабінету міністрів України. Натомість, в Україні президент є фактичним главою виконавчої влади в силу наданих йому повноважень, а Кабінет Міністрів, виконуючи весь обсяг організаційної роботи по реалізації функцій і повноважень виконавчої влади, позбавлений реальної самостійності і змушений постійно враховувати позицію Президента з усіх основних питань своєї діяльності.

Еволюція судової влади означена спільним комплексом проблем, серед яких виділяються: 1) забезпечення доступності правосуддя; 2) підвищення соціальної ефективності правосуддя. 3) розвиток адміністративного судочинства. 4) забезпечення незалежності суду.

У той же час на підставі політико-правового аналізу зроблено висновок, що судова система України при всіх наявних у процесі її становлення та реформування проблемах в цілому рухається у бік демократизації.

Спільні проблеми розвитку місцевого самоврядування в Україні пов'язуються переважно з недостатньо усвідомленою потребою людей до самоорганізації, відповідальність за вирішення питань їхнього повсякденного життя. Розвиток місцевого самоврядування також стримується низкою факторів, які лежать у сфері політико-правової культури. Значною мірою територіальні громади сьогодні існують лише на папері, а в суспільній свідомості місцеве самоврядування ще ототожнюється з місцевими органами влади та їх посадовими особами.

Специфічними для України проблемами є: відсутність права обласних і районних рад створювати підконтрольні і підзвітні їм виконавчі органи; фінансова незабезпеченість місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування; відсутність механізмів відповідальності посадових та службових осіб місцевого самоврядування перед відповідними місцевими радами; суперечливість процесу формування місцевого лідерства. Поряд з цим, місцеве самоврядування в Україні пройшло значну еволюцію від нижнього щабля жорстко централізованої адміністративної системи влади до початків формування сучасної системи самоврядування як однієї з основ громадянського суспільства.

Розвиток політичних партій утруднено тим, що вони виявились неспроможними щодо створення власної повноцінної вертикальної та горизонтальної структур. Значною мірою це пов'язано з відсутністю в суспільстві соціальної бази для взаємодії партії з соціумом. Основна маса суб'єктів, які визначилися з належністю до певної партії, не усвідомлює чітко своїх політичних інтересів, не має чітких ідеологічних орієнтирів. Вся влада в партіях, як правило, зосереджена в руках партійних лідерів.

Специфічні проблеми еволюції політичних партій в Україні полягають, насамперед, у певній неготовності самих партій брати на себе ті функції, які їм пропонуються на рівні діючого законодавства. Цілий ряд партій існують як певні "бізнес-проекти” у вигляді об'єднань груп, створених із залученням бюрократичного апарату для вирішення своїх проблем, лобіювання власних інтересів, а не для розробки і впровадження стратегічних концепцій розвитку українського суспільства. Відсутній механізм взаємодії партій та державної виконавчої влади. Проте, при всій суперечливості політичного процесу в Україні, шлях на поступовий розвиток багатопартійності дотримується неухильно. Зокрема, змішана виборча система запроваджена ще у 1998 р., а починаючи з 2006 р. всі представницькі органи обираються виключно за партійними списками.

В Україні, поряд із цим, окремі групи тиску (переважно орієнтовані на тіньові інтереси окремих олігархів) настільки сильні, що контролюють достатньо впливові політичні партії, фракції парламенту, важливі посади в державному апараті.

Щодо системи ЗМІ установлено, що неналежне нормативне забезпечення діяльності ЗМІ разом з неефективністю проведення соціально-економічного та політико-правового реформування суспільства обернулася цілим комплексом проблем в Україні,

В Україні епохи Л. Кучми ситуація характеризувалася стійкою тенденцією до зміцнення політики фінансових структур, що посилюють свій вплив на ЗМІ. Утворилась ситуація подвійної безвідповідальності за імідж країни як владної верхівки, так і журналістів. Найгострішою проблем становлення інформаційної сфери в Україні є спроби маніпулювання суспільною свідомістю з боку відповідних бізнес-політичних структур. Щодо посткомуністичної Білорусі, то тут поступово було відпрацьовано чіткі механізми державного тиску на ЗМІ, до яких відносяться: майже тотальна монополізація ЗМІ виконавчою владою; законодавче підпорядкування друкованих видань Держкомітетові по пресі; економічний тиск. Спостерігається намагання офіційних чинників Білорусі ввести на рівні законів та підзаконних актів обмеження конституційних гарантій свободи слова, друку та інформації. У Білорусі система ЗМІ є, скоріше, додатком до державної влади. Вони не стільки виражають настрої населення, скільки, по суті, виконують функції контролю держави над суспільством, стають засобом формування вигідної правлячим колам громадської думки.

На розвиток неурядових організацій в обох країнах серйозний негативний вплив справили: пасивність основної маси населення; адміністративний централізм, який став на заваді поширенню демократії з державно-владного на суспільно-особистісний рівень; правовий нігілізм; наявність консолідованої номенклатури, яка свідомо протидіє громадянській самоорганізації.

Стосовно специфічних проблем, які супроводжують розвиток неурядових організацій в Україні, то до основних системних прорахунків українських політиків належить зафіксована на початку 90-х рр. у формулі "розбудова держави” ілюзія про те, що надмогутня держава, створена за рахунок утиску суспільних інтересів, громадянських прав і свобод, є життєздатною конструкцією. Стрімкий розвиток державних інститутів в Україні значно випередив становлення структур громадянського суспільства. На рівень розвитку структур громадянського суспільства в Україні справила негативний вплив незавершеність побудови української політичної нації. Головною перешкодою стало блокування громадянської самоорганізації з боку провладних груп корпоративних інтересів. Саме це й стало причиною того, що протест громадянського суспільства проти існуючого стану речей набув наприкінці 2004 р. революційної форми. Перелік зазначених вище проблемних питань переконує, що на сьогодні в Україні наявні окремі елементи громадянського суспільства, яке проте знаходиться на стадії активного становлення.

До рис і феноменів політичного режиму України, які зумовлюють його специфіку належать: непублічність влади та неможливість, внаслідок цього, конкретної інституційної ідентифікації влади; неповноцінність виборів, внаслідок того, що вони не є механізмом цивілізованого розв'язання конфліктів і слабко виконують функцію рекрутування нової політичної еліти; наявність елементів клієнтелізму у стосунках виборець-депутат, виборець-партія, всередині самих партій; невиконання українськими партіями властивих партіям функцій і, навпаки, їх виконання іншими інститутами; існування кланових угруповань довкола державних та регіональних лідерів; невиконання ЗМІ функції громадського контролю за діяльністю владних органів; гіпертрофована президентська влада; антипарламентаризм; централізм, антирегіоналізм.

Процес перетворень у перехідних суспільствах має дві основні характеристики: децентралізація (деконцентрація) як реалізація в управлінні демократичного принципу передачі влади на нижчі рівні; європеїзація – як прагнення постсоціалістичних країн наздогнати втрачений за роки тоталітаризму час та набути статус повноправного члена Об’єднаної Європи („повернутися у Європу”), модернізувати політико-владні інститути відповідно до найкращих моделей західноєвропейських країн.

Реформа політичних і владних інститутів значною мірою зумовлена політичними чинниками. Після створення необхідних умов для розвитку демократії, молоді держави не схильні проводити подальші структурні реформи політико-владних інститутів. Це пов’язано з можливими їх негативними наслідками, що загрожує ослабленням позицій політичної партії-ініціатора та реалізатора реформ. Вагомим чинником є опір старої бюрократії, яка блокує прийняття відповідних рішень або саботує їх виконання.

Успіхи у реформуванні відносин між політичними та владними інститутами значною мірою залежали від тривалості періоду, відведеного на прийняття відповідного законодавства (обмеженість часових рамок негативно позначається на якості законів, але сприяє мобілізації політичних сил), темпів (втрата інтенсивності, як правило, означає гальмування та затягування процесу реформ), характеру реформ (комплексність і радикальність на перших етапах є запорукою результативності змін), ступеня теоретичної розробки проблем і наявності попередніх напрацювань (база даних пришвидшує процес розробки та прийняття концепцій реформ).

Без належно підготовленої та проведеної інформаційної кампанії реформатори не можуть розраховувати на те, що їхні пропозиції будуть правильно сприйняті населенням. Водночас, як свідчить досвід Польщі, не всі питання, які мають швидше технічний, а не політичний характер, повинні виноситися на обговорення широкого загалу.

Результативність реформи залежить від наявності впливового координаційного органу, який здійснює розробку, прийняття, реалізацію концепції реформи, узгоджує діяльність органів виконавчої влади в цій сфері та контролює її впровадження.

Децентралізація не є панацеєю від усіх недоліків управлінської системи. За відсутності надійних механізмів контролю за нижчими рівнями управління, фінансового забезпечення переданих повноважень вона призводить до зростання диспропорцій у розвитку між регіонами, погіршення добробуту громадян, сприяє корупції.

Впливу процесу європеїзації на реформування політико-владних відносин характеризується, з одного боку, перспектива членства у Європейському Союзі стимулювала країни щодо трансформації системи політико-владних відносин для приведення її у відповідність до європейських стандартів. Ряд важливих кроків у цій сфері країни Вишеградської групи зробили після заявленого наміру ЄС провести черговий раунд розширення. Водночас, зовнішній тиск європейських інститутів спричинив зростання ролі бюрократичного апарату як ключового елементу в переговорах з Брюсселем, а також посилення тенденції до централізації в управлінні, залежності від європейських моделей в інституційному розвитку держав у майбутньому.